Лекція 1. Міжнародні норми і
законодавство України в галузі охорони праці. Система управління охороною праці
в галузі, її складові та функціонування.
План
1.
Стан охорони праці у світі.
2. Соціальний
діалог в Європейському союзі та Україні.
3. Основні законодавчі та
нормативно-правові акти з охорони праці в галузі.
4. Державне соціальне
страхування.
5. Система
управління охороною праці в організації.
6. Планування та
фінансування робіт з охорони праці. Звітність підприємств та організацій
з питань охорони праці.
7.
Чинники ризику в галузі природоохоронної
діяльності.
1.
Стан
охорони праці у світі.
Стан справ з охороною праці у світі стає
все більш актуальною проблемою для міждержавних структур, насамперед
Міжнародної організації праці. Підвищена увага до проблем безпеки праці полягає
у зростанні рівня виробничого травматизму, у тому числі зі смертельними
наслідками, і кількості профзахворювань. Згідно з даними МОП, щороку у світі
реєструється приблизно 270 млн. нещасних випадків, пов'язаних з трудовою
діяльністю людини, і 160 млн. професійних захворювань.
Комісія ЄС ще у 2001 р. прийняла
Програму заходів з охорони праці та здоров'я на робочих місцях, а також рішення
розробити Європейську стратегію з питань трудового середовища. Європейська конфедерація
профспілок (ЄКП) запропонувала включити до неї заходи в галузі безпеки праці,
ввести в країнах ЄС регіональних уповноважених з охорони праці та посилити
санкції стосовно роботодавців, винних у порушенні правил безпеки на
виробництві, а також поширити положення цієї стратегії на працюючих у рамках
нетипової зайнятості.
Усі країни - кандидати для вступу до
Євросоюзу провели реформування трудового законодавства для узгодження з нормами
ЄС та для його більшої адаптації до змінних потреб ринків праці. Членство в ЄС
і економічна глобалізація означають, що працівники підприємств та їхнє
керівництво мають швидко пристосовуватися до вимог міжнародної конкуренції, а
також до циклічних та структурних змін. Мобільність робочої сили і нові моделі
організації праці повною мірою впливають на гарантію зайнятості.
Важливими нормативними актами з питань
охорони праці є міжнародні договори та угоди, до яких приєдналася Україна у
встановленому порядку. Статтею 3 Закону “Про охорону праці” передбачається,
якщо міжнародним договором встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені
законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного
договору. Переважна більшість міжнародних договорів та угод, в яких бере участь
Україна і які більшою або меншою мірою стосуються охорони праці, можна
об‘єднати в чотири групи:
1. Конвенції, Рекомендації та інші
документи Міжнародної Організації Праці.
2. Директиви Європейського Союзу.
3. Договори та угоди, підписані в рамках
Співдружності Незалежних Держав.
4. Двосторонні договори та угоди.
Крім вищезазначених організацій у справу
охорони праці вносять свій внесок також Міжнародне агентство з атомної енергії
(МАГАТЕ), Всесвітня організація охорони здоров‘я (ВООЗ), Міжнародна організація
стандартизації (ІСО), Міжнародна організація авіації (ІКАО) та ряд інших.
Законодавство
Євросоюзу в цій сфері можна умовно розділити на дві групи:
· директиви ЄС щодо захисту працівників;
· директиви ЄС щодо випуску товарів на
ринок (включаючи обладнання, устаткування, машини, засоби колективного та
індивідуального захисту, які використовують працівники на робочому місці).
Законодавство Євросоюзу про охорону
праці може бути згруповане таким чином:
· загальні
принципи профілактики та основи охорони праці (Директива Ради 89/391/ЄЕС);
· вимоги
охорони праці для робочого місця (Директива Ради 89/654/ЄЕС щодо робочого
місця; Директива Ради 92/57/ЄЕС щодо тимчасових чи пересувних будівельних
майданчиків; Директива Ради 92/91/ЄЕС щодо охорони праці на підприємствах, де
здійснюється видобування мінеральної сировини через свердловини; Директива Ради
92/104/ЄЕС щодо охорони праці на підземних і відкритих гірничодобувних
підприємствах; Директива Ради 93/103/ЄС під час роботи на борту риболовних
суден; Директива Ради 1999/92/ЄС Європейського парламенту та Ради щодо захисту
працівників, які піддаються потенційній небезпеці у вибухонебезпечних
середовищах);
· вимоги
охорони праці під час використання обладнання (Директива Ради 89/655/ЄЕС
щодо використання працівниками засобів праці; Директива Ради 89/656/ЄЕС щодо
використання засобів індивідуального захисту на робочому місці; Директива Ради
90/269/ЄЕС щодо ручного переміщення вантажів, коли є ризик пошкодження спини у
робітників; Директива Ради 90/270/ЄЕС щодо роботи за екранами дисплеїв;
Директива Ради 92/58/ЄЕС щодо використання знаків про загрозу безпеці та/чи
здоров'ю на роботі);
· вимоги
охорони праці під час роботи з хімічними, фізичними та біологічними чинниками
(Директива Ради 90/394/ЄЕС щодо захисту працівників від ризиків, пов'язаних з
впливом канцерогенних речовин на роботі; Директива Ради 2000/54/ЄС
Європейського парламенту та Ради щодо захисту робітників від ризиків,
пов'язаних із застосуванням біологічних робочих матеріалів під час роботи;
Директива Ради 9824/ЄС щодо захисту працівників від шкідливого впливу хімічних
робочих речовин на робочому місці; Директива Ради 96/82/ЄС про запобігання
значних аварій, пов'язаних з небезпечними речовинами; Директива 2002/44/ЄС
Європейського парламенту та Ради щодо захисту робітників від ризиків,
пов'язаних з вібрацією, Директива Ради 36/ 188/ЄЕС про захист працівників від
небезпеки, пов'язаної з дією шуму на виробництві (скасовується Директивою
2003/10/ЄС від 15.02.2006 р.); Директива 2003/10/ЄС Європейського парламенту та
Ради щодо захисту працівників від ризиків, пов'язаних із шумом; Директива Ради
83/477/ЄЕС 17 про захист працівників від небезпеки, спричиненої на робочому
місці аз- бестом);
· захист
на робочому місці певних груп робітників (Директива Ради 92/85/ЄЕС щодо
захисту на робочому місці вагітних працівниць, породіль і матерів-годувальниць;
Директива Ради 94/33/ЄС щодо захисту молоді на роботі; Директива Ради
91/383/ЄЕС щодо працівників, які перебувають у тимчасових трудових відносинах);
· положення про робочий час (Директива
Ради 93/104/ЄС щодо певних аспектів організації робочого часу).
· вимоги до обладнання, машин, посудин
під високим тиском тощо (Директива 98/37/ЄС Європейського парламенту та Ради
щодо машин; Директива Європейського парламенту та Ради 89/688/ЄЕС щодо засобів
індивідуального захисту; Директива Європейського парламенту та Ради 94/9/ЄС
щодо обладнання та захисних систем, призначених для використання у
вибухонебезпечних середовищах; Директива Ради 87/404/ЄЕС щодо простих посудин,
які працюють під тиском; Директива 97/23/ЄС Європейського парламенту та Ради
щодо загальної безпеки продукції).
Окрім нормативно-правових актів, у
Євросоюзі широко застосовуються заходи
незаконодавчого характеру (наприклад, кожні п'ять років приймаються
програми дій з охорони праці на робочому місці).
2.
Соціальний
діалог в Європейському союзі та Україні.
Соціальний
діалог – це процес визначення та зближення позицій,
досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами
соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та
органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування з питань формування
та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання
трудових, соціальних, економічних відносин.
У Європейському Союзі соціальний діалог
став прогресивною частиною загальної стратегії, яка забезпечила
конкурентоспроможну позицію Європи у стосунках з основними партнерами у світі.
В Україні, згідно із законом "Про
соціальний діалог в Україні", який набрав чинність з 18.01.2011 р.,
передбачено формування порядку утворення, склад та організацію роботи
Національної тристоронньої соціально-економічної ради та територіальних
соціально-економічних рад у регіонах.
Практика
ведення соціального діалогу.
Політика
зайнятості. У центрі політичних інтересів
держав-членів ЄС перебуває питання зайнятості. Роль соціальних партнерів у
реалізації стратегії зайнятості є вирішальною. Вони несуть головну
відповідальність за проведення модернізації методів організації праці: ведення
переговорів і виконання на всіх відповідних рівнях угод, спрямованих на модернізацію
методів організації праці, сприяння досягненню необхідного балансу між
гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження
нових технологій, нових форм роботи тощо).
Політика
оплати праці. Національний соціальний діалог
допомагає роботодавцям і працівникам у веденні переговорів про підвищення рівня
заробітної плати на галузевому або виробничому рівні з врахуванням національних
інтересів. Оскільки заробітна плата визнана основою забезпечення сім’ї
годувальника, одним із традиційних засобів соціального захисту найманих
працівників, є конвенції, спрямовані на захист їхніх вимог у разі
неплатоспроможності роботодавця. Запроваджено новий інструмент захисту таких
вимог – гарантійні фонди.
Безпека
та гігієна праці. В ЄС близько 50 відсотків міжнародних
норм МОП, прийнятих Міжнародною конфедерацією праці, так чи інакше стосуються
охорони здоров’я. Створено Консультативний комітет з питань безпеки, гігієни
праці та охорони здоров’я на робочих місцях, що має тристоронню структуру,
завдання якого полягає у наданні допомоги Європейській комісії та активізації
співпраці між національною адміністрацією, профспілками й організаціями
роботодавців.
Результати
соціального діалогу в країнах ЄС. За даними синтетичної
оцінки соціально-трудових відносин Європейської комісії протягом останнього
десятиріччя соціальні партнери узгодили на європейському рівні понад 100 різних
спільних документів та 6 загальних порозумінь. Три з останніх було включено до
директив, і, отже, вони стали обов’язковими в системі європейського права.
Подальші переговори на європейському рівні значно посприяли поміркованому
зростанню оплати, що зі зменшенням реальних одиничних коштів праці на 6
відсотків відкрило дорогу для значного зниження рівня інфляції, який на
сьогодні перебуває на рівні двох відсотків (до половини 90-х років цей показник
сягав 10 відсотків).
Україна є членом Міжнародної організації
праці. Вона ратифікувала 63 конвенції МОП, із них 14 – за роки незалежності.
Положення цих конвенцій лягли в основу чинного в Україні законодавства, що
регулює соціально-трудові відносини.
Міжнародні
стандарти SA
8000 "Соціальна відповідальність" і ISO 26000 "Настанова по
соціальній відповідальності".
Стандарт
SA 8000 спрямований на забезпечення привабливості умов
наймання для співробітників, поліпшення умов їхньої праці і життєвого рівня.
Компанії, у яких менеджмент здійснюється відповідно до вимог стандарту SA 8000,
мають конкурентну перевагу, яка полягає у високій мотивації персоналу, що у
свою чергу дозволяє ефективніше застосовувати сучасні системи менеджменту для
досягнення намічених цілей, забезпечуючи при цьому постійну рентабельність. Мета стандарту – сприяти постійному
поліпшенню умов наймання і здійснення трудової діяльності, виконання етичних
норм цивілізованого суспільства.
Наявність на підприємстві інших
стандартів, таких як ISO 9000, ISO 14000, OHSAS 18001, тощо, доповнює стандарт
SA 8000, забезпечуючи основу для інтеграції в рамках загальної системи менеджменту,
що веде до скорочення ризиків і підвищення прибутковості компанії.
Згідно стандарту ISO 26 000 компанія включає такі компоненти, як захист прав людини,
навколишнього природного середовища, безпеку праці, права споживачів та
розвиток місцевих общин, а також організаційне управління та етику бізнесу. Використання
цього міжнародного стандарту підтримує кожну організацію у прагненні стати
більш соціально відповідальною, брати до уваги інтереси її
членів, відповідати чинному законодавству та поважати міжнародні норми
поведінки.
3. Основні законодавчі та нормативно-правові акти
з охорони праці в галузі.
Основоположним
документом у галузі охорони праці є Закон
України "Про охорону праці", який визначає основні положення щодо
реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я у
процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці,
регулює за участю відповідних державних органів відносини між роботодавцем і
працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і
встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Інші
нормативно-правові акти мають відповідати не тільки Конституції та іншим
законам України, але, насамперед, цьому законові.
Одним із головних
документів, який забезпечує чітке виконання службових обов'язків працівниками,
є "Кодекс законів про працю
України" (далі - Кодекс). Кодекс трактує вимоги до трудової діяльності
громадян в Україні і регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи
зростанню продуктивності праці і поліпшенню її якості. Кодекс спрямований на
охорону трудових прав працюючих. У
ньому викладені основні трудові права та обов'язки працівників, особливості
міжнародних угод або договорів з питань трудового законодавства, а також
додаткові пільги працівникам, які можуть бути надані їх підприємствами.
В Кодексі записано
положення про колективний та трудовий договір. Колективний договір укладається на основі чинного законодавства між
власником або уповноваженим ним органом і профспілковими уповноваженими або
іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом з метою регулювання
виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів
трудящих, власників та уповноважених ним органів.
Колективний договір
повинен містити основні положення з питань праці і заробітної плати, положення
щодо робочого часу, часу відпочинку, матеріального стимулювання, охорони праці,
удосконалення виробництва і праці, зміцнення
виробничої і трудової дисципліни, соціальні питання та ін. Договір укладається в письмовій формі на
термін, що вказується в договорі, і поширюється на всіх працівників установи, в
тому числі і на членів профспілки.
Колективний договір
повинен обов'язково містити заходи захисту прав та соціальних інтересів осіб,
які потерпіли на виробництві від нещасних випадків або профзахворювань, а також
утриманців і членів сімей загиблих. Згідно
зі ст. 11 Закону України "Про охорону праці", колективним договором
(угодою, трудовим договором) має встановлюватись розмір допомоги при нещасному
випадку і профзахворюванні.
Рекомендовано включати
в розділ "Охорона праці" колективного договору заходи до поліпшений
умов праці інвалідів, жінок, підлітків, надання їм пільг за виконання вимог
щодо охорони праці.
Трудовий
договір - угода між працівником і власником підприємства,
установи або організації чи уповноваженим органом, за якою працівник
зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням
внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства зобов'язується
виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні
для виконання роботи, передбачені законодавством і угодою сторін.
Особливою
формою трудового договору є контракт. Трудовий договір може
бути:
1) строковим, що укладається на визначений строк за
погодженням сторін;
2) безстроковим -
укладається на невизначений термін;
3) таким, що
укладається на час виконання певної роботи.
Всі прийняті на роботу
працівники повинні бути ознайомлені з умовами роботи, правами і обов'язками,
які вони мають виконувати,
Власник або
уповноважені ним органи зобов'язані дбати про умови праці працівників,
полегшувати їх, оздоровлювати навколишнє середовище, дбати про виконання правил
безпеки та інструкцій по техніці безпеки, забезпечувати контроль здоров'я для
працівників із шкідливими умовами праці, забезпечувати спецодягом та засобами
захисту працюючих від шкідливого впливу виробничих чинників, слідкувати за
дотриманням трудового законодавства на підлеглому об'єкті, створювати умови для
здійснення контролю за умовами праці, дбати про відпочинок працюючих.
Конкретні вимоги
охорони праці до виробничого середовища, обладнання, устаткування, порядку
ведення робіт, засобів захисту працівників, порядку їх навчання тощо
регламентуються відповідними нормативно-правовими
актами, які розробляються відповідно до законодавства про охорону праці і
становлять нормативно-технічну базу охорони праці. До них входять правила, ГоСТи
(галузеві стандарти), норми, положення, статути, інструкції, керівництва,
вказівки, рекомендації, вимоги, технічні умови безпеки, переліки та інші, яким
надано чинність норм, обов'язкових для виконання. Загальнодержавні
нормативно-правові документи з охорони праці у разі потреби доповнюються
відомчими, які можуть розроблятися на їх основі і затверджуватися відповідними
міністерствами, відомствами України або асоціаціями, корпораціями та іншими
об’єднаннями підприємств для конкретизації вимог нормативно-правових актів
залежно від специфіки галузі.
Відповідно до розроблених рекомендацій Державної служби України з питань праці (Держпраці) щодо
опрацювання і затвердження роботодавцем нормативних актів з охорони праці, які
діють на підприємстві, до основних
нормативних актів підприємства належать:
- положення про систему управління охороною праці на
підприємстві;
- положення про службу охорони праці підприємства;
- положення про комісію з питань охорони праці підприємства;
- положення про роботу уповноважених трудового колективу
(уповноважених найманими працівниками осіб) з питань охорони праці;
- положення про навчання, інструктаж і перевірку знань
працівників з питань охорони праці;
- положення про організацію і проведення первинного та
повторного інструктажів, а також пожежно-технічного мінімуму;
- наказ про порядок атестації робочих місць щодо їх
відповідності до нормативних актів з охорони праці;
- положення про організацію попереднього і періодичного
медичних оглядів працівників;
- положення про санітарну лабораторію підприємства;
- інструкції з охорони праці для працюючих за професіями і
видами робіт;
- загальнооб'єктні та цехові інструкції про заходи пожежної
безпеки;
- перелік робіт з підвищеною небезпекою;
- перелік посад працівників підприємства, які зобов'язані
проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці;
- наказ про організацію безкоштовної видачі працівникам
певних категорій лікувально-профілактичного харчування.
Інструкції, що належать до нормативно-правових актів з охорони праці
підприємства, розробляються для персоналу, який проводить вибухові роботи,
обслуговує електричні установки та пристрої, вантажопідіймальні машини та
ліфти, котельні установки, посудини, що працюють під тиском, і для інших
працівників, правила безпеки праці для яких установлені міжгалузевими
нормативно-правовими актами з охорони праці, затвердженими Державною службою
України з питань праці (Держпраці). Їх дотримання є обов'язковим для
працівників відповідних професій на всіх підприємствах незалежно від їх
підпорядкованості, форми власності та виду діяльності.
Інструкції, що діють на підприємстві, розробляються (переглядаються)
керівниками робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, відділу та ін.) і
затверджуються роботодавцем.
Служба охорони праці реєструє в спеціальному журналі всі інструкції, які
запроваджуються на даному підприємстві. Безпосередній керівник робіт видає
працівникам на руки інструкції з охорони праці (під розписку) під час
первинного інструктажу або вивішує на їхніх робочих місцях.
Кожній інструкції з охорони
праці надається назва та скорочене позначення (код, порядковий номер) і вона повинна містити такі розділи: загальні
положення; вимоги безпеки перед початком роботи; вимоги безпеки під час
виконання роботи; вимоги безпеки після закінчення роботи; вимоги безпеки в
аварійних ситуаціях.
Сучасний
стан нормативно-законодавчої бази України в галузі охорони природного
середовища і використання природних ресурсів.
В Основному законі України - Конституції
України визначено майже всі головні засади для сприяння поліпшенню екологічної
ситуації в Україні. За роки незалежності в Україні практично створено нове
природоохоронне законодавство, тобто прийнято й затверджено такі основні закони
та нормативно-законодавчі акти:
- Конституція України, прийнята 28
червня 1996 p.;
- Закон України "Про охорону
навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р. № 1264 -XII;
- Закон України "Про
природно-заповідний фонд" від 16 червня 1992 p. № 2456-ХІІ;
- Закон України "Про охорону
атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 p. № 2707-ХІІ;
- Закон України "Про екологічну
експертизу" від 9 лютого 1995 p. № 46/95-ВР;
- Закон України "Про використання
ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 р. N"
40/95-ВР;
- Закон України "Про поводження з
радіоактивними відходами" від 30 червня 1995 p. № 256/95-ВР;
- Закон України "Про відходи"
від 5березня 1998р. № 187/98-ВР;
- Закон України "Про рослинний
світ" від 9 квітня 1999 р. № 591-XIV;
- Закон України "Про зону
надзвичайної екологічної ситуації" від 13 липня 2000 p. № 1908-ІІІ;
- Закон України "Про
загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на
2000— 2015роки" від 21 вересня 2000 p. № 1989-ІІІ;
- Закон України "Про мисливське
господарство та полювання" від 2 лютого 2000 p. № 1478-XIV;
- Закон України
"Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2000 p. № 2245-ІІІ;
- Закон України
"Про загальнодержавну програму поводження з токсичними відходами" від
14 вересня 2000 р. № 1947-ІІІ;
- Закон України
"Про тваринний світ" від 13 лютого 2001 р. № 2894-ІІІ;
- Закон України
"Про Червону книгу України" від 7 лютого 2002 р. №3055-ІІІ;
- Закон України
"Про питну воду і питне водопостачання" від 10 січня 2002 p. №
2918-Ш;
- Лісовий кодекс
України від 21 січня 1994 р. № 3852-ХІІ;
- Водний кодекс
України від 6 червня 1995 p. № 213/95-ВР;
- Земельний
кодекс України від 25 жовтня 2001 р. № 2768-ІІІ;
- Кодекс України
"Про надра" від 27 липня 1994 р. № 133/94-ВР.
24 червня 2004 p. був прийнятий Закон України
"Про екологічний аудит", за яким визначаються основні правові та
організаційні засади здійснення екологічного аудиту і який спрямований на
підвищення екологічної обґрунтованості та ефективності діяльності суб'єктів
господарювання. Положення цього закону поширюються на всіх суб'єктів
господарювання незалежно від форми власності та видів діяльності.
4.
Державне соціальне
страхування.
Відповідно до Конституції України, Закону України "Про
охорону праці" та Основ законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування у 1999 р. було прийнято Закон України "Про
загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності".
Цей закон визначає правову основу, економічний механізм та організаційну
структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до
втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві.
Відповідно
до Закону України "Про охорону праці" усі працівники підлягають
обов'язковому соціальному страхуванню власником підприємства, організації та
установи незалежно від форм власності та видів їх діяльності від нещасних
випадків і професійних захворювань. У разі ушкодження їх здоров'я власник
зобов'язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або
іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків.
Відшкодування шкоди, медична, професійна
та соціальна реабілітація будуть провадитися Фондом соціального страхування від
нещасних випадків - некомерційною організацією, що діє на підставі статуту, має
права юридичної особи.
Страхування від нещасного випадку є
самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за
допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я
громадян у процесі їхньої трудової діяльності. За даним видом соціального
страхування страхові внески до Фонду соціального страхування від нещасних
випадків сплачують тільки роботодавці.
Законом визначено дві форми страхування:
обов'язкова та добровільна. В обов'язковому
порядку страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового
договору (контракту); учні, студенти, клінічні ординатори, аспіранти,
докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять,
професійного навчання, виробничої практики (стажування), виконання робіт на
підприємстві та особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових,
виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності.
Добровільно,
за письмовою заявою, від нещасного випадку можуть страхуватися священнослужителі,
церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних
посадах; особи, що забезпечують себе роботою самостійно, суб'єкти
підприємницької діяльності.
У
разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від нещасних випадків
зобов'язаний (ст. 21 Закону):
1) своєчасно та в повному обсязі
відшкодувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я
або у разі його смерті, виплачувати йому або особам, які перебували на його
утриманні:
- допомогу в зв'язку з тимчасовою
непрацездатністю до встановлення працездатності або встановлення інвалідності;
- щомісячну грошову суму в разі
часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину
втраченого заробітку потерпілого;
- пенсію по інвалідності внаслідок
нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;
- пенсію у зв'язку з втратою
годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або
професійного захворювання;
- грошову суму за моральну шкоду за
наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому;
- допомогу дитині, що народилася
інвалідом, внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання
жінки під час вагітності;
2) організувати поховання, відшкодувати
вартість ритуальних послуг;
3) сприяти створенню умов для
своєчасного надання кваліфікованої першої невідкладної допомоги потерпілому,
його госпіталізації, ранньої діагностики професійного захворювання;
4) організувати лікування у власних
спеціалізованих або інших лікувально-профілактичних закладах з метою
якнайшвидшого відновлення здоров'я застрахованого;
5) забезпечити повний обсяг постійно
доступної медичної допомоги;
6) забезпечити згідно з медичним
висновком домашній догляд за потерпілим;
7) відповідно до висновку ЛКК
(лікарсько-консультативна комісія) або МСЕК (медико-соціальної експертної
комісії) проводити навчання та перекваліфікацію потерпілого;
8) організувати робочі місця для
інвалідів;
9) сплачувати за потерпілими внески на
медичне та пенсійне страхування.
Крім вище перелічених соціальних послуг
та виплат, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві
здійснюватиме заходи, спрямовані на усунення шкідливих і небезпечних виробничих
чинників. Виконання цих функцій покладається на страхових експертів з охорони
праці (ст. 23 Закону).
5. Система управління охороною праці в
організації.
Управління охороною праці - це підготовка,
прийняття та реалізація рішень по здійсненню організаційних, технічних,
санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на
збереження здоров'я та працездатності людини в процесі трудової діяльності.
Завдання Системи менеджменту
(управління) охорони праці і промислової безпеки (СМОПіПБ). Система менеджменту охорони праці і
промислової безпеки створює основу для здійснення заходів з охорони праці і
здоров'я на виробництві, що забезпечує підвищення їх ефективності й інтеграцію
в загальну діяльність підприємства. Система менеджменту охорони праці і
промислової безпеки базуються на стандартах, які чітко визначають процес
досягнення безперервного поліпшення роботи з охорони праці і здоров'я, а також
виконання вимог законодавства.
СМОПіПБ відповідно до вимог OHSAS
18001 – це система
менеджменту, що дозволяє оцінити виробничі небезпеки, ідентифікувати пов'язані
з ними ризики і ефективно управляти ними. Внаслідок впровадження СМОПіПБ
можливості виникнення аварійних ситуацій зводяться до мінімуму, знижуються
виробничі ризики, забезпечується належний рівень охорони здоров'я персоналу і
дотримання техніки безпеки на робочих місцях. Сертифікація дозволяє:
• зменшити ризики;
• отримати конкурентну перевагу;
• діяти відповідно до вимог законодавства;
• підвищити ефективність роботи в цілому;
• полегшити процедуру контролю з боку державних органів;
• підвищити рівень задоволеності персоналу.
Створюючи систему, засновану на принципах OHSAS 18001, організація не
зазнає труднощів в дотриманні правил і знижує ризик бути оштрафованою або
піддатися судовому розгляду в разі виникнення травм, професійних захворювань і
нещасних випадків.
Система управління
охороною праці підприємства (СУОП) — це сукупність органів управління підприємством, які на
підставі комплексу нормативної документації проводять цілеспрямовану,
планомірну діяльність щодо здійснення завдань і функцій управління з метою
забезпечення здорових, безпечних і високопродуктивних умов праці.
Система управління охороною праці (СУОП) є складовою частиною
загальної системи керування підприємством, установою. Управління охороною праці
передбачає участь у цьому процесі майже всіх служб та підрозділів підприємства,
установи, організації, діяльність яких визначається Положенням про службу
охорони праці.
Положення
про систему управління охороною праці (СУОП) описує загальну
структуру системи, основні цілі й завдання на виконання вимог законодавчих і
нормативно-правових актів з охорони праці та безпеки життєдіяльності, які
сприяють запобіганню нещасним випадкам й професійним захворюванням на
підприємстві.
СУОП включає службу охорони праці та керівництво підприємства
і керується у своїй діяльності законодавством України про охорону праці і про
працю, міжгалузевими і галузевими нормативними актами з охорони праці і
Положенням про службу охорони праці.
Правовою
основою СУОП є: Конституція України, Кодекс законів про
працю України, Закони України "Про охорону праці" і "Про загаль-
нообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на
виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності",
накази і розпорядження Президента України, розпорядження і постанови Кабінету
Міністрів, Держпраці, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства праці і
соціальної політики, а також інших директивних органів України з питань охорони
праці (органи Державного управління охороною праці).
Відповідно до Закону України "Про охорону праці" роботодавець
повинен забезпечити функціонування Системи управління охороною праці (СУОП).
До основних
функцій управління охороною праці належать:
- прогнозування і планування робіт, їх фінансування;
- організація та координація робіт;
- облік показників стану умов і безпеки праці;
- аналіз та оцінка стану умов і безпеки праці;
- контроль за функціонуванням СУОП;
- стимулювання роботи за вдосконаленням охорони праці.
Основні
завдання управління охороною праці:
- навчання працівників безпечним методам праці та пропаганда питань охорони
праці;
- забезпечення безпечності технологічних процесів,
виробничого устаткування, будівель і споруд;
- нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці;
- забезпечення працівників засобами індивідуального
захисту;
- забезпечення оптимальних режимів праці та
відпочинку;
- організація лікувально-профілактичного
обслуговування;
- професійний добір працівників з окремих професій;
- удосконалення нормативної бази з питань охорони праці.
При
створенні СУОП необхідно:
• визначити перелік
законодавчих та інших нормативно-правових актів, що містять вимоги щодо охорони
праці для даного виду діяльності;
• виявити небезпечні та
шкідливі виробничі чинники, види робіт, об’єкти, машини, механізми,
устаткування підвищеної небезпеки, щоб визначити, які з них найсуттєвіше
впливають на умови та безпеку праці;
• визначити основні
завдання в галузі охорони праці та встановити пріоритетні напрями;
• розробити
організаційну схему для виконання визначених завдань.
-
призначити посадових осіб, які повинні
забезпечити вирішення конкретних питань з охорони праці.
Очолює
роботу з управління охороною праці та несе безпосередню відповідальність за її
функціонування в цілому на підприємстві роботодавець (керівник підприємства), а
у цехах, службах, на дільницях - керівники відповідних підрозділів і служб,
відповідальні за стан умов та безпеку праці у підпорядкованих їм підрозділах.
6.
Планування та
фінансування робіт з охорони праці.
Планування організаційно-технічних заходів з охорони праці -
одна з провідних функцій управління охороною праці. Перед плануванням
обов'язково визначається фактичний стан охорони праці і його прогноз на
майбутнє.
Планування робіт, діяльності підрозділів і служб з охорони праці
проводиться за такими напрямами:
– планування забезпечення безпеки працюючих;
– планування забезпечення безпеки виробничих процесів;
– планування забезпечення безпеки виробничого устаткування;
– планування доведення до нормативного рівня, подальшого поліпшення
санітарно-гігієнічних умов праці, виробничого побуту і лікувально-
профілактичного обслуговування працюючих.
Планування робіт з охорони праці буває перспективним (на тривалий відрізок часу), поточним (на рік) і оперативним
(квартал, місяць, декаду).
До перспективних
планів належить комплексний план покращення умов праці і санітарно-оздоровчих
заходів, що передбачає створення, відповідно до нормативних актів з охорони
праці, умов праці, пов'язаних з перспективними змінами підприємства. Таке
планування, як правило, розраховане на термін від 2 до 5 років. Реалізація цих
планів забезпечується через річні плани номенклатурних заходів з охорони праці,
які вносяться до угоди, що є невід'ємною частиною колективного договору.
Поточні плани передбачають
реалізацію заходів із покращення умов праці, створення кращих побутових і
соціальних умов на виробництві. Ці плани обов'язково забезпечуються
фінансуванням згідно з розробленими кошторисами.
Оперативні плани складаються для швидкого виправлення виявлених в процесі
державного, відомчого і громадського контролю недоліків в стані охорони праці,
а також для ліквідації наслідків аварій або стихійного лиха.
Фінансування робіт з
охорони праці здійснюється роботодавцем. Фінансування профілактичних заходів з охорони
праці, виконання загальнодержавних, галузевих та регіональних програм
поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, інших
державних програм, спрямованих на запобігання нещасним випадкам та професійним
захворюванням, передбачається здійснювати за рахунок коштів державного та
місцевого бюджетів, що виділяються окремим рядком, та за рахунок інших джерел
фінансування, визначених законодавством.
Для підприємств,
незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману
працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 % від суми реалізованої
продукції.
Для підприємств, що
утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в
державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2 % від фонду оплати
праці.
Суми витрат з охорони праці, що належать до валових витрат
юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує
найману працю, визначаються згідно з переліком заходів та засобів з охорони
праці, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Звітність підприємств і
організацій з питань охорони праці. Державним Комітетом
України за наглядом за охороною праці розроблено та узгоджено з міністерствами
статистики, праці і охорони здоров'я і затверджено наказом від 31 березня 1994
р. № 27 "Єдину державну систему показників обліку умов і безпеки
праці". Система показників налічує 6 розділів:
1.
Стан умов праці.
2.
Стан безпеки праці.
3.
Пільги та компенсації за роботу в
шкідливих умовах праці.
4.
Суми відрахувань за шкідливі умови
праці.
5.
Забезпеченість засобами індивідуального
захисту.
6. Санітарно-побутове
забезпечення.
Згідно з цим наказом
міністерства, Державні комітети України, концерни, корпорації, інші об'єднання
підприємств, що створені за галузевим принципом, а також обласні адміністрації,
Київська міська держадміністрація повинні до 1 березня наступного за звітним
року подати в Держпраці звіт за узагальненою "Єдиною державною системою
показників обліку умов і безпеки праці".
Всі підприємства і
організації незалежно від форми власності і підлеглості звітують про стан і
умови праці за минулий календарний рік (на 31 січня наступного року) за двома
формами звітності:
1) форма №1-ПВ
"Звіт про стан умов праці, пільги та компенсації за роботу в шкідливих
умовах за рік". Ця форма
надсилається обласному (районному, міському) органу державної статистики за
його вказівкою; своїй вищій організації (при її відсутності - обласній,
міській, районній держадміністрації); територіальному управлінню Держпраці (за
його вказівкою). Ця форма містить тільки два розділи: "Стан умов
праці" та "Пільги та компенсації за роботу в шкідливих умовах".
2) форма №1-УБ
(відомча) "Звіт про стан умов та безпеки праці за рік". Вона надсилається за тією
самою адресою, що і форма №1-ПВ, за винятком обласного чи районного органу
державної влади. Замість цієї адреси надсилається до адреси районної або
міської санітарно-епідеміологічної служби (за її вказівкою). Форма містить
чотири розділи: "Стан умов і безпеки праці"; "Забезпечення
засобами індивідуального захисту"; "Санітарно-побутове
забезпечення"; "Суми відрахувань за шкідливі умови праці".
Показники Єдиної
державної системи використовуються при вивченні стану умов праці і безпеки
праці, опрацюванні комплексних заходів досягнення встановлених нормативів і
підвищення існуючого рівня охорони праці.
Єдина державна система не містить показників травматизму, профзахворювань та медичних оглядів, бо
бони викладені в іншому документі - форма 7 - ТНВ.
7.
Чинники
ризику в галузі природоохоронної діяльності.
Ризик у
природокористуванні – ймовірність несприятливих для екологічних ресурсів
наслідків будь-яких (навмисних або випадкових, поступових і катастрофічних)
антропогенних змін природних об’єктів і чинників.
Зокрема, екологічний ризик полягає у:
- ймовірності порушення стійкості
навколишнього середовища через антропогенний вплив;
- ймовірності збільшення смертності
або кількості захворювань людей у разі підвищення концентрації певного
забруднювача чи суми забруднювачів у навколишньому середовищі або порушення яких-небудь
характеристик цього середовища (наприклад, збільшення дози ультрафіолетового
випромінювання);
- ризику, обумовленому впливом і
навантаженням на середовище екологічних порушень;
- ймовірності небажаних наслідків
того чи іншого рішення у глобальній, регіональній, локальній експлуатації
природних ресурсів і в процесі функціонування споруд, технологічних ліній тощо,
які споживають ці ресурси в межах нормативного терміну їх роботи.
Головним завданням аналізу ризику стосовно охорони
природи є вивчення найрізноманітніших сторін взаємодії різних антропогенних
чинників з елементами біосфери та наслідків цього впливу з метою виявлення
характеристик і кількісної оцінки негативного впливу.
Аналіз ризику включає три етапи:
1) вивчення впливу різних чинників на навколишнє
середовище;
2) кількісна оцінка ризику (математичне моделювання),
яка є ймовірнісною характеристикою тієї загрози, що виникає для навколишнього
середовища при можливих антропогенних забрудненнях;
3) управління ризиком; на цьому етапі визначаються
еколого-економічні позиції допустимих навантажень на область, регіон з
урахуванням економічних аспектів, у тому числі співвідношення “витрати –
вигода”. Особливість цього етапу – його велика різноманітність.
Основним завданням НТП у сфері розв‘язання
екологічних питань і забезпечення екологічної безпеки розвитку людства
є пошук, вироблення і впровадження у життя екологічно чистих і безпечних
технологій в усі сфери господарської діяльності, а власне:
– ресурсо- і енергозберігальні
технології (виробництво і реалізація кінцевої продукції з
мінімальним використанням енергії та речовини на всіх етапах виробничого циклу
і з найменшим впливом на людину і навколишнє середовище); використання
альтернативних менш шкідливих джерел енергії, палива та інших ресурсів;
– комплексні, маловідходні і безвідходні
технології із замкнутим виробничо-споживчо-утилізаційним
циклом;
– реутилізаційні (рециркуляційні)
технології, в яких технологічний процес організований так, що
відходи одного виробництва стають сировиною для іншого (технології послідовно
замкненого циклу);
– біотехнології
(сукупність методів і прийомів отримання корисних для людини продуктів та явищ
за допомогою біологічних агентів – біофільтрів, біореакторів тощо);
– екологічні технології
(технології, побудовані на основі процесів, характерних для природи, інколи як
їхнє пряме продовження – контурне землеробство, безвідвальна обробка ґрунту та
ін.): генна інженерія, мікробіотехнології адекватні природнім процесам;
біологічні методи захисту сільськогосподарських рослин;
– очисні споруди та
інше обладнання, спрямоване на повну утилізацію або знешкодження шкідливих
викидів;
– прилади для поліпшення контролю за
станом навколишнього середовища, техніко-інформаційне
вдосконалення моніторингової мережі;
– геоінформаційні технології (ГІС-технології)
для комплексного розв‘язання еколого-соціально-економічних проблем та ін.
Окремо виділяють також організаційно-технічні
технології, які не захищають безпосередньо навколишнє середовище, але
дозволяють знизити концентрацію негативного впливу на локальному рівні або
ізолювати джерела забруднення. До них належать:
– розосередження джерел забруднення
на території, щоб зменшити техногенне навантаження до допустимих концентрацій і
рівнів;
– локалізація джерел забруднення
за рахунок їх ізоляції, герметизації, екранування, а також захоронення
відходів, що дозволяє обмежити надходження забруднювачів до навколишнього
середовища;
– очищення до допустимих концентрацій
забруднювальних речовин шляхом розбавлення чистою водою,
повітрям та ін.
Немає коментарів:
Дописати коментар